Біннорі

Жили колись в замку поблизу чудових млинових гребель Біннорі дві королівських дочки. І посватався до старшої з них сер Вільям, і підкорив її серце, і скріпив свої клятви кільцем і рукавичкою. А потім побачив молодшу сестру-златокудру, з обличчям ніжним, як квітуча вишня, - і серце своє віддав їй, а старшу розлюбив. І старша зненавиділа молодшу за те, що та відняла у неї любов сера Вільяма, і ненависть її все росла день від дня, і вона все думала та гадала, як би їй погубити сестру.
І ось в один тихий світлий ранок старша сестра сказала молодшій:
- Підемо подивимося, як входять в чудові води Біннорі тури нашого батька!
І вони взялися за руки і пішли. І коли підійшли вони до берега, молодша піднялася на великий камінь: хотіла побачити, як будуть витягати на берег тури. А старша сестра йшла за нею слідом і раптом обвила її стан руками і зіштовхнула її в бурхливі води Біннорі.
– Ах, сестра, сестра, простягни мені руку! – крикнула молодша принцеса, коли вода понесла її геть. – Я віддам тобі половину всього, що є у мене і що буде!
- О ні, сестра, не подам Я тобі руки! Ти помреш, і землі твої дістануться мені! Ганьба мені буде, якщо я доторкнуся до тієї, що розлучила мене з коханим!
- О сестра, сестра, так простягни мені хоч рукавичку, і я поверну тобі Вільяма! - кричала принцеса, а потік забирав її все далі і далі.
- Тоні! – відповідала жорстока принцеса. – Не торкнуся я тебе ні рукою, ні рукавичкою! Ти потонеш в чудових водах Біннорі, і милий Вільям знову буде моїм!
І вона повернулася в королівський замок.
А молодшу принцесу потік ніс все далі, і вона то спливала вгору, то знову ховалась у воді, поки, нарешті, річка не принесла її до млина. А в цей час дочка мельника готувала обід, і знадобилася їй вода. Ось спустилася вона до річки, побачила-щось пливе до греблі, і крикнула:
- Отче! Отче! Швидше опусти стулки! Щось біле – лебідь або русалка – пливе сюди по річці.
І мельник поспішив до греблі і зупинив важкі, страшні млинові колеса. А потім батько з дочкою витягли з води принцесу і поклали її на берег.
Світла і прекрасна, лежала вона на землі. Перли й самоцвіти прикрашали її золоті кучері, золотий пояс стягував її тонкий стан, золота бахрома па подолі білої одягу приховувала її ніжні ніжки.
Але вона не дихала, не дихала...
А поки прекрасна принцеса лежала на березі, повз гребель Біннорі проходив мандрівник-знаменитий арфіст. Він побачив її чарівне бліде обличчя і з тих пір не міг його забути. Довго мандрував він по світу, а обличчя це все стояло перед його очима.
Багато-багато днів по тому він повернувся до чудових вод Біннорі, але принцеса давно вже спала вічним сном, і він знайшов лише кістки її та золоті кучері. І він зробив з них арфу і піднявся з нею на пагорб, що стоїть над греблею Біннорі, і підійшов до замку, де жив король-батько.
Того вечора король і королева, їхній син і дочка, сер Вільям і весь двір зібралися в залі послухати прославленого арфіста. І ось заспівав арфіст, перебираючи струни своєї арфи, і все-то раділи і раділи, то плакали і засмучувалися, підкоряючись його бажанням. І раптом арфа сама заспівала тихим і ясним голосом; тоді арфіст замовк, і всі затамували подих.
Ось про що співала арфа:
О, там сидить мій батько, король,
Біннорі, про Біннорі;
А з ним сидить королева-мати
Поблизу чудової греблі Біннорі.
Стоїть тут і Х'ю, мій брат рідний,
Біннорі, про Біннорі;
І вірний-невірний Вільям мій,
Поблизу чудової греблі Біннорі;
Диву далися всі в залі, а старий арфіст розповів, як одного разу побачив він на березі мертву принцесу, що потонула поблизу чудових гребель Біннорі, і як зробив з її кісток і кучерів цю арфу.
І раптом арфа знову заспівала гучним і ясним голосом:
А ось і сестра, що топила мене
Поблизу чудової греблі Біннорі.
І тут струни лопнули, і арфа замовкла назавжди, назавжди